Опір не треба долати — його потрібно витримати

Під час змін завжди настає момент, коли команда ніби починає буксувати: темп сповільнюється, запитань стає дедалі більше, енергія знижується. У такі миті керівник стикається зі спокусою — натиснути, обійти гострі кути, зробити вигляд, що “все гаразд”, або сказати: “нічого страшного, рухаємося далі”.

Але саме в цю неочевидну, крихку й іноді дратівливу мить народжується справжнє лідерство. Не у мотиваційних промовах, а в здатності називати речі своїми іменами:

🔸 “Так, є опір.”
🔸 “Так, нам незвично.”
🔸 “Так, це забирає більше часу, ніж ми очікували.”

Визнання не гальмує процес — воно знімає напруження, яке блокує внутрішню готовність рухатися далі.

🌱 Бо зміни, в яких людям не дозволяють бути чесними — зі своєю втомою, сумнівами та страхами — зовні виглядають швидкими, але всередині залишають мікротріщини. І саме в них згодом просочується пасивний спротив.

Коли керівник здатен озвучити те, що відчуває команда, він перестає бути “ще одним агентом змін”. Він стає тим, хто утримує простір, у якому змінюватися — безпечно.

Такий підхід — не про слабкість. Це про силу залишатися в реальності такій, яка вона є.